Щастя

Опубликовано: 14 апреля 2011
Прочитано: 1162 раза

Час від часу я забігав до саду дядька Андрія і зривав без дозволу його смачні груші, які любили усі діти нашого села.

Якось він мене зловив за справою злодія, який краде дорогоцінні груші. Та так мене відшльопав кропивою, що увесь день я бігав і кричав.

На заході сонця, біля рожевої річки, у якій відбивалися всі промені сонця, і плили кудись далеко-далеко у інші течії, я сидів і клявся собі, що відплачу цьому базікалу і гаркуну, за свої страшні страждання. Та вже через невеликий проміжок часу забув про свою клятву.

Десь тиждень потому, після школи, я побачив найкрасивішу дівчину нашого класу Настю, по-прізвиську Щастя. Її так називали, бо вважали хто перший з нею почне зустрічатися буде щасливий усе життя.

Вона так жалісно дивилася на ті смачні груші, які стали для мене ворогами і васалами, феодала, старого Андрія.

Настя підійшла до мене і сказала:
- Я б з’їла дві груші… зможеш дістати? Я думаю зможеш! Бо всі говорять, що ти дуже сміливий! Чи не так Богдане?
- Та так, так. – не сміливо відповів я. І почав лізти за тими грушами.

Начебто дядька Андрія не було вдома, тому я наважився зробити крок у перед. Пробіг через сад і заліз на не високий паркан. Дивлячись у низ я дивився лише на своє Щастя, яке впевнено у мене дивилося у відповідь.

Я зістрибнув з паркана та почав лізти уверх. Мені хотілася довго лізти на вершину дерева, де росли найсмачніші груші. Та на жаль деревце було не високо. Зі швидкістю світла я почав наривати собі у карман груші.

Начебто кармани були вже повні і я почав злазити. Тільки-но я зліз мене за вухо потягнув старий базікало, говорюче:
- Я тебе попереджав?

У відповідь я мовчав, а Настя йшла з боку мовчки, навіть мене не захистила. Тихо пройшла, наче змія якась і зникла з моїх очей.

Вечором я получив гарних стусанів від батьків за свій вчинок. Я зрозумів одну річ, що Настя – це не в якому разі не Щастя!